Читать онлайн книгу "Жанна батальйонерка"

Жанна батальйонерка
Гео (Георгiй) Данилович Шкурупiй


Рiдне
Подii роману вiдбуваються в Киевi, Петербурзi, на фронтах Першоi свiтовоi вiйни. Героi Шкурупiя – Жанна, дочка професора, Стефан Бойко – колишнiй студент, Муславський – фiлолог й iсторик, поручник Голуб’ятнiков – тiльки один раз зiбралися всi разом у квартирi Жанни. Ця зустрiч поклала початок ворожнечi мiж ними, бо всi були закоханi в неi.

Живучи очiкуванням надзвичайного кохання, Жанна жодному з них не вiддавала переваги. Вiдтак дороги молодих людей розiйшлися: Жанна переiхала до Петербурга, а зрада Голуб’ятнiкова як помста своiм суперникам приводить iх усiх на фронт.

Жанна Барк обрала для себе шлях батальйонерки й зазнала з жiночим батальйоном чимало випробувань.





Гео Шкурупiй

Жанна батальйонерка



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




I

Полювання на вулицях Мiста


Людина в чорному студентському пальтi й у чорнiй смушковiй шапцi вийшла з-за рогу вулицi й несподiвано наткнулась на другу людину в чорних чоботах, в короткому пiдбитому бавовною пальтi й кашкетi з козирком. Людина в студентському пальтi ступила один крок убiк, щоб розминутись, але людина в чорних чоботах знову загородила дорогу.

– Ви Стефан Бойко?

– Я!

– Ідiть зi мною!.. Ви арештованi!

– Чому?.. Яке ви маете пра…

Але, оглянувшись, людина в студентському пальтi, вона ж Стефан Бойко, не договоривши, вiдразу рушила за фiлером у чорних чоботах i в кашкетi.

– Краще без скандалу!.. – промовив фiлер.

На розi вулицi стояв кремезний городовик з бляшкою-нумерком на теплiй круглiй шапцi, з величезними чорними вусами й запитливо поглядав на них.

Стефан Бойко, одразу оцiнивши становище, не перечучи, пiшов за фiлером. Коли б це було на люднiй вулицi й поблизу не було городовика, вiн скандалом мiг би зiбрати натовп i в натовпi втекти. Але це була невеличка вулиця з поодинокими перехожими, i якраз на розi стояв кремезний городовик.

«Найкращi яничари й городовики з украiнського походження, – подумав Бойко, – борись тепер iз ними… Ну й попався!.. Так несподiвано й одразу».

– Звiдки ви мене знаете?.. Я вас i разу не бачив! – запитав Бойко, пройшовши кiлька крокiв.

– Ми то вас знаемо!.. – самовпевнено вiдповiв фiлер.

Розмова вичерпалась, далi можна було розмовляти лише в жандарському управлiннi, куди тепер вони, очевидно, йшли.

Бойко допiру вийшов з дому й цей арешт був для нього, як помиi на голову. Вiн навiть не уявляв, що його могли так швидко вислiдити. Правда, вiн уже кiлька днiв помiчав, що за ним стежать якiсь невiдомi особи, але щоб так швидко наступила розв’язка, вiн не сподiвався.

Лише кiлька тижнiв, як його виключили, як непевний елемент, з Полiтехнiчного iнституту й передали його справу до вiйськового вiддiлу.

На фронт, на фронт, як добре консервоване м’ясо! Пiд нiмецькi гармати, як лагоминку для шанцевих паразитiв!.. Шинелю на плечi, рушницю в руки, раз-два, вперед, вперед, хоробрий вояче, оборонче великоi батькiвщини!

Але з ким вiн буде воювати? З такими ж украiнцями, як i вiн, з галичанами, що iх, як бидло, погнала на фронти австрiйська офiцерня, або з нiмцями, такими ж студентами, селянами, iнтелiгентами, як i вiн, до яких вiн не мав нiяких поганих намiрiв?.. Кого вiн буде обороняти?.. Велику батькiвщину Росiю? Цього городовика?.. Цього фiлера?.. Своiх професорiв, що виставили його з Інституту?.. Увесь цей росiйський i продажний зброд, що вiд нього вiн мрiяв звiльнити Украiну?..

Нi, вiн краще переховаеться десь у сховищах мiста i, як непомiтна миша, допоможе руйнувати цю прогнилу Росiйську iмперiю, це глиняне опудало, що його пiдтримують городовики й жандармерiя.

У першу чергу треба було перекинути вусатого яничара, що пiдтримував росiйськi колонiзаторськi тенденцii, що скрiзь за всяку цiну, за наймiзернiше тепленьке мiсцечко готовий був вiрою i правдою служити Росii, пiдтримувати кабалу, а тодi вже можна було б розрахуватись i з iншими.

Пiсля викидки з Інституту Бойко сховався й вирiшив на фронт не йти. Хай його папери б’ються за нього на фронтi або мандрують по канцелярiях вiйськових вiддiлiв та жандармських управлiнь.

Переховуватися Бойковi пощастило кiлька тижнiв, поки скрипуча гарба бюрократизму не знайшла десь його паперiв i не почала дошукуватись власника iх.

«От тепер i маеш, – подумав Бойко, крокуючи за фiлером. – Сховався. Не треба було замислюватись, погана звичка. Коли б вiн не замислився, то напевне помiтив би цього добродiя в кашкетi…»

Бойковi стало соромно i злiсно, що вiн так безглуздо попався. Треба було бути ще кiлька тижнiв надто обережним, поки вiн сам i його папери не загубились би в цiй вiйськовiй кашi, в цiй колотнечi й спекуляцii в тилу. Тодi б вiн вийшов зi свого сховища й почав би пiдкоп, щоб потiм набити його динамiтом.

Фiлер, що йшов трохи позаду Бойка, спинився i став скручувати з тютюну цигарку. Поки той проробляв цю нескладну манiпуляцiю, Бойко дiстав цигарку й запалив. Тiльки тепер вiн помiтив, що робиться навколо нього. Несподiваний арешт так приголомшив його, що вiн увесь час iшов за фiлером пiд враженням свiжоi неприемности й не помiчав, куди вони йдуть.

Тепер Бойко побачив, що вони стоять край тротуару в снiгу на знайомiй йому вулицi.

Зима. Замети снiгу вкрили брук i тротуари великими кучугурами й заморозили вiкна будинкiв, вкривши шибки шаром бiлого смальцю. Мороз. Тiльки тепер Бойко вiдчув, що в нього змерзли ноги. Вiн трохи зiщулився й сховав руки в кишенi.

Вулицею пройшов з пiснями загiн пiхоти, навантажений амунiцiею до безглуздя. Люди, як iшаки, згиналися пiд тягарем зброi й вiйськових ранцiв.

От тепер вiн, Стефан Бойко, студент Полiтехнiкуму й революцiонер, стане таким же безсловесним iшаком, м’ясом, що його поведуть на гарматну рiзанину.

Ця огидна, нестерпуча думка, як ножем, рiзонула по ньому. Одчайна блискавична думка про втечу спалахнула в ньому, i вiн навiть похитнувся вiд неi.

– Ходiм!.. – сказав фiлер i вийшов трохи наперед.

Бойко пiшов за ним. Вони йшли знайомою вулицею й тепер Бойко думав напружено, до болю в головi, про рiзнi способи втечi.

«Що коли просто кинутись бiгти?» Але ця думка вiдпала, коли Бойко оглянув фiлера. Це був здоровенний молодець, що пiймав би його, як курча. Вiн, мабуть, i не таких ловив. Йому, мабуть, доводилось частенько допомагати полiцii.

«Цiкаво, чи е в нього револьвер i чи стане вiн стрiляти, коли я його пережену? – знову подумав Бойко. – Навряд, щоб вiн став стрiляти, я ж не терорист i не вiдомий злочинець. У всякому разi варто спробувати. Будь що буде!.. Убити не вб’е, а поранить, то тим краще, не так спiшно попаду на фронт. А там все одно вб’ють… Варто ризикнути!»

Бойко став дратувати фiлера. Вiн навмисне перегнав його на кiлька крокiв i, коли фiлер наздогнав Бойка, вiн тепер навмисне вiдстав на кiлька крокiв.

Ця гра тривала деякий час, поки увага фiлера трохи не послабшала. Потiм Бойко пiшов поруч фiлера.

Цю вулицю, що нею вони йшли, Бойко знав досить добре. Вони незабаром проходитимуть повз будинок, що в ньому жив його товариш, один зi студентiв Інституту. Бойко пригадав, що цей будинок мае прохiдний двiр, що веде на iншу вулицю. Вони часто проходили двором, щоб скоротити шлях.

«Будиночок двоповерховий, – пригадував Бойко, – щiльно притискаеться до iнших будинкiв, не мае парадного входу, його пiд’iзд мае мiцну дерев’яну браму з хвiрткою, коли брама зачинена, то можна буде спробувати».

Поволi вечорiло. Сутiнок упав на снiг i снiг посинiв, як слива. Перехожих на вулицi було небагато.

А ось подалi й будинок. Бойко навмисне пiшов ближче до будинкiв у другий бiк тротуару. Фiлер пiдозрiло поглянув на нього, але Бойко щiльнiше загорнувся в пальто, удаючи, що шукае затишок од вiтру, що рiзав обличчя. Фiлер заспокоено пiшов за ним.

«Тiльки була б зачинена брама!.. Тiльки була б зачинена…», настирливо думав Бойко, i йому в грудях лихоманково починало стукотiти серце.

Бойко кинув цигарку, що давно вже погасла та лише пожмакалась у ротi, й подивився на будинок. Брама будинку була зачинена.

Тепер один смiливий рух, i вiн буде вiльний.

– Почекайте! – сказав фiлер i схилився, щоб поправити калошу на чоботi, що до неi набився снiг.

Бойко спинився. Це могло зруйнувати його плян. Вiн стояв i страшенно нервувався.

«Проклятi калошi! Проклятий фiлер!.. Треба було б пройти ще кiлька десяткiв крокiв i хай би тодi хоч обидва чоботи впали з нiг цього молодця. Це було б тiльки йому на допомогу».

Фiлер випростався, й вони знов пiшли далi. Бойко помiтив, що хвiртка в брамi трохи прочинена. Це було зовсiм добре.

Бойко знову випередив фiлера на кiлька крокiв, але той не звернув на це жодноi уваги, поволi човгаючи калошею на правiй нозi.

Перед самим будинком Бойко, не витримавши, кинувся бiгти.

– Стiй-й!..

Почув вiн позаду себе крик фiлера. Але Бойко вже добiг до брами i, не оглядаючись, вiтром шугнув у хвiртку. Потiм вiн повернувся i з хряском зачинив ii за собою, засунувши великий залiзний засув. Вiн спинився в напiвтемному кам’яному пiд’iздi з мiцною зачиненою брамою, як у фортецi.

Бойко кинувся бiгти у двiр. Вiн чув, як до брами пiдбiг фiлер i почав садити в неi кулаками, вигукуючи бруднi лайки. Гучнi вдари кулакiв фiлера в браму переслiдували його ввесь час, поки вiн бiг двором. На його щастя на дворi нiкого не було.

Помiж будинки й повiтки, через вузький прохiд Бойко кинувся на другу вулицю. Повагом перейшовши вулицю, Бойко кинувся бiгти сусiднiм провулком, помiтивши, що звечорiло й що нiкого з перехожих у провулковi не було. Лише кiлька дiтей з’iжджали на санчатах з гiрки на тротуар. Захопленi цiею розвагою, вони не звернули нiякоi уваги на дядька в студентському пальтi й у смушковiй шапцi, що швидко бiг провулком.

Стефан Бойко, пробiгши не зупиняючись, ввесь провулок, нарештi, вибiг на людну вулицю. Зупинившись i вiддихавшись, вiн побачив, що вулиця була частиною базарноi площi, тут йому легше було остаточно уникнути переслiдування фiлера.

На мiсто насунув вечiр, i на вулицях, i у вiтринах крамниць засяяла електрика. Хоч за пiзнiм часом базар уже розiйшовся, але на тротуарах коло крамниць ще сунули натовпи людей, що серед них Бойковi було безпечнiше. Бойко, щоб вiдпочинути вiд бiгу, повагом пiшов тротуаром. Вiн увесь спiтнiв од швидкого бiгу, й сорочка неприемно липла йому до тiла. Морозний вiтер забрався йому пiд пальто, й вiн поволi остиг.

Вiн iшов тротуаром, не знаючи, що йому робити й куди йти. З найбiльшою охотою вiн пiшов би тепер до себе додому, але вiн не був певний, що фiлери не викрили його примiщення. Можливо, що там у нього вдома на Гоголiвськiй вулицi спокiйно в кутку кiмнати сидить який-небудь фiлер i старанно чекае на нього. Прийти додому й потрапити знову в лабети жандарського управлiння була не дуже блискуча перспектива. Краще вже ходити по вулицях i чекати якоiсь нагоди, що врятуе його вiд блукання.

Незабаром Бойко вiдчув, що бiг i мороз завдали йому ще одноi неприемности. Холодний вiтер забирався пiд пальто i старанно прохолоджував його спiтнiлу сорочку, i коли вона приставала до тiла, Бойко починав тремтiти, як в лихоманцi. Так дуже легко можна було застудитись i схопити запалення легенiв, йому обов’язково треба було б куди-небудь зайти в тепле примiщення, заспокоiтись i просохнути.

На розi Бiбiковського бульвару й Базарноi площi вiн побачив велику чайну з красномовною назвою «Бiлий Медвiдь». Ось тут вiн мiг зогрiтись. Але перед тим як зайти до «Бiлого Медведя», вiн старанно обслiдував мiсцевiсть. Чайна виходила на двi вулицi й мала два входи. При нагодi можна було вибирати один з них. Поблизу було перехрестя вулиць i трамвайна зупинка, що з неi розходились трамваi в чотири кiнцi й п’ята лiнiя йшла вбiк праворуч до вокзалу. Таке розплянування мiсцевости сподобалося Бойковi, й вiн вирiшив зайти до чайноi.

У «Бiлому Медведi» було парно й накурено. Залiзна грубка, що стояла посерединi залi, була розпечена до жару. В чайнiй було багато вiдвiдувачiв. За столиками сидiли сп’янiлi вiзники, крамарi, дiвчата в брудних хустках i подертих черевиках, що випивали з компанiею забруднених вапном мулярiв. Було галасливо й задушно. Тут, крiм чаю, продавали й горiлку, але все це подавалося пiд виглядом безалькогольних настоiв, у бiлих чайниках з вiзерунками на бiлих бочках.

Стефан Бойко сiв за вiльний столик, що стояв ближче до виходу, i замовив собi закуску й чайничок цього питва. Вiн знав, що питво його трохи пiдбадьорить i зогрiе.

Поруч за другим столиком коло нього галасувала якась зовсiм п’яна компанiя.

– Ти менi скажи, нiмецька твоя морда, хiба я не бороню нашого царя!.. Двох синiв на фронт послав!.. – стукав об стiл кулаком п’яний, кремезний, уже сивий дядько. – Сукиних синiв! Моiх синiв… Менi медалю за це!..

– Гик!.. – вiдповiдав його сусiда…

– Золоту медалю… Та я сам можу ще битися з ким завгодно… Франца-Йосипа i вас усiх!..

– Гик!.. – меланхолiйно хитав головою його сусiда.

– Кинь, папашо!.. На, краще сьорбни… І чого це ти розходився?

– Гик!..

Просто, навпроти Бойка самотньо за столиком сидiв якийсь дядько з довгастим обличчям i, пiдперши руками голову, безнадiйно-сумно i п’яно дивився в простiр понад голови вiдвiдувачiв чайноi.

– Геть!.. – кричав папаша. – Я за царра й очество… Фердинанда й Пашу… гробову дошку… в мутний глаз!..

Бойко сьорбнув мiцне, гiрке питво й весела теплiнь розлилася по його тiлу. Потiм вiн закусив шматком ковбаси й випив ще трохи. Поволi в нього з’явився спокiйний i iронiчний настрiй.

«Здорово я обдурив цього молодця в чоботах i кашкетi, – весело думав Бойко. – В такiм становищi дуже варто ризикувати. Ну й бiг же ж… i не будь цього будинку, сидiв би тепер в каталашцi. От так пощастило…»

Галас i крик одiрвали його вiд думок. Компанiя мулярiв, що випивала з дiвчатами, зовсiм розгулялась. Один з мулярiв витяг з кошика пляшку з денатуратом i вони пили його, мiшаючи з якоюсь бурдою.

Заборона горiлки лише дужче спонукала до пияцтва. Заборонена рiч тепер ставала непереможною принадою й люди пили всяку гидоту. От i вiйна. Їi криве потворне обличчя проглядало у всiх дрiбницях побуту. Вона зруйнувала сiм’ю, зруйнувала мораль i виховане жандарями й полiцаями боягузство. Що втрачати тепер цьому пристойному на вигляд, кремезному папашi, що послав на фронт синiв? Шепни йому кiлька слiв, переконай i це буде динамiт для майбутнiх революцiй. Скажи цим мулярам, що вони бидло, м’ясо. Що вони лише угноення для цiеi вiйни, i скажи iм, що вони, убивши кiлькох жандарiв, стануть вiльнi, вони кинуть пити денатурат i суворо замисляться над цим. Пiти на заводи, на фабрики, переконати робiтникiв, улаштувати страйк, великий загальний страйк, i вiйна здохне. Вона помре з голоду, у неi не буде гармат, рушниць i набоiв.

Стефан Бойко був щирий ворог вiйни. За свою противоенну пропаганду, власне за своi переконання, за кiлька необережно сказаних слiв, вiн зазнав тепер такого переслiдування. Бойко працював в украiнському соцiялiстичному гуртку, що в ньому складали пляни, щоб поширити украiнський рух, переховували й розповсюджували украiнську лiтературу, заборонену росiйським урядом. У цьому гуртку, як i в багатьох таких гуртках, молодi члени його плекали мрii про звiльнення вiд росiйськоi кабали, про зрушення забитоi народньоi думки, про украiнське нацiональне вiдродження. Тут говорили украiнською мовою, культивували ii, щоб утиски русифiкаторiв хоч трохи нiвелювались, спiвали украiнських пiсень, читали книжки небагатьох украiнських письменникiв. Стефан Бойко був один з перших, що висунув гасло проти вiйни. Кожний свiдомий украiнець мусить бути проти вiйни. Йому нi за кого й нi за що воювати. Вiн мусить пам’ятати, що, потрапляючи на фронт, йому доведеться воювати зi своiми братами-украiнцями, що були пiд владою Австрii.

Цю думку вiн необережно висловив серед кiлькох студентiв Інституту, що не належали до гуртка. Цього було досить, щоб на нього негайно донесли й викинули з Інституту.

Бойко розплатився з кельнером, що своею зовнiшнiстю сильно нагадував молодця, який переслiдував його, i збирався вже йти, коли з другого входу зайшов якийсь тип i сiв за столик, так, щоб йому з того кiнця було видно всю чайну. Тип був у сiрому пальтi й у чорному капелюсi, вiн чомусь одразу звернув увагу на Бойка, i Бойко помiтив, що цей новий вiдвiдувач силкуеться непомiтно стежити за ним, позираючи в його бiк байдуже й нiби випадково.

«Невже знову починаеться? – подумав Бойко. – Допiру вiдкараскався вiд одного, а тут тобi новий. Але можливо, що це не фiлер. Це може в менi просто попереднiй переляк ще говорить. Можливо, що це простий собi вiдвiдувач, а я вже розхвилювався».

Але вийти з чайноi Бойко не вiдважився. Коли це справдi фiлер, то вiн цим одразу звернув би на себе його увагу. Бойко знов став переживати неприемнi хвилини.

– Ми переб’емо всiх нiмцiв… до одного… – збоку вiд Бойка дбайливо викрикував папаша. – Я на фронт!.. Я сам… Що ти менi говориш?.. Я кричу?.. Я маю право кричати!.. Моi сини б’ються за отчество… Моi сини!..

І папаша полiз цiлувати своiх сусiдiв. Потiм вiн несподiвано повернувся до Бойка й, побачивши його, закричав ще дужче.

– А, студент!.. Крамольник!.. Скажи, дорогий, ти за нiмцiв чи проти?.. Битимем iх… га?..

І папаша вже обняв Бойка. Бойко зиркнув убiк фiлера й побачив, що той старанно щось iсть, не звертаючи на цю сценку нiякоi уваги. Це чомусь переконало Бойка, що вiн не помилився.

– Синок!.. – вигукував папаша, обiймаючи Бойка. – Ти за, чи проти?.. Вчишся? Вчись… А Франца-Йосипа битимеш?..

– Слухай, папашо! – тихо заговорив Бойко до п’яного, сильно стиснувши йому руку. – Отой капелюх бачиш?..

– Гу?.. – промурмотiв п’яний, вдивляючись у чайну.

– Бачиш капелюх?..

– Бачу… гик… ба…ччу…

– Ну, так вiн менi казав, що ти все брешеш про своiх синiв!..

– Хто? Я!.. – заревiв п’яний.

– Вiн нiмецький шпигун! – тихо додав Бойко.

П’яний став на ноги й, перекинувши стiлець, зробив крок наперед.

– Я брехун! – ревiв вiн. – Хто? Я! Я старий брехун?..

Бойковi спала на думку весела витiвка. Щоб вiдкараскатись вiд папашi, вiн нацькував його на фiлера, добре знаючи образливу вдачу п’яних. Що з цього вийде, Бойко не знав, але вiн спробував. В ньому ще iронiчно говорив мiцний чай, що його вiн допiру випив.

П’яний папаша, спотикаючись мiж столиками i щось белькочучи, пiшов до фiлера. Поки вiн дiйшов, його войовничий запал стих i вiн важко всiм тiлом несподiвано обiйняв фiлера. Фiлер спробував одiрвати його вiд себе, але папаша послизнувся й зовсiм лiг на нього, стiлець пiд ним убiк i вони обидва з грюком упали на пiдлогу.

Не чекаючи дальшого розгортання подiй, Бойко встав од столика й вийшов на вулицю. Потiм вiн пробiг кiлька крокiв до трамвайноi зупинки i вскочив у трамвай, що йшов у напрямку до Хрещатика. Перейшовши на другий бiк площадки, Бойко подивився на чайну й побачив, як од «Бiлого Медведя» бiг фiлер до трамвайноi зупинки, потiм фiлер спинився й подивився вслiд трамваевi, що збiльшив швидкiсть.

Бойко доiхав до самого Хрещатика, i тiльки трамвай спинився, одразу вискочив з нього i втерся в натовп.

Вечiр розкинувся вiялом блискучих лiхтарiв та вiтрин. Публiка товпилась коло кiнотеатрiв та йшла тлумом тротуарами.

«Куди ж тепер?»

І вiн пригадав, що його приятель студент Юрiй Муславський, що його вiн поволi затягав до свого гуртка, пропонував йому прийти сьогоднi ввечерi до дочки професора Барка в гостi. Бойко не знав нi цього професора, нi його дочки, але там буде Муславський, i це значило, що Бойко мiг спокiйно, не турбуючись за можливе незадоволення хазяiв, завiтати до них.

Бойко кiлька разiв оглянувся, чи не стежить хто за ним, i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, пiшов убiк Печерська, де був будинок професора.




II

«Священний лотос»


Снiг бiлим пiр’ям закидав Киiв. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрiвлi будинкiв, димарi. Гiрлянди зi снiгу звисли на дротах мiського телефону та електрики, вiти дерев почали потрiскувати пiд тягарем вогкоi, слiпучо-чистоi прикраси. Чудове мiсто Киiв одяглось у свiй зимовий одяг з блискучого бiлого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Европi рафiнований цукор, що мав смак звичайноi води.



Киiв мав урочистий вигляд. На його вулицях, вкритих снiгом, було святково i приемно. Старовинне мiсто, зогрiте поколiннями, i тепер пiд снiгом було затишне i тепле.

Далеко, на суворих фронтах мерзли i вмирали його сини, а воно байдуже провадило свое безтурботне життя. Глибокий, пухнатий снiг був для нього бiльшою подiею за звiти оперативних штабiв армiй, за черговi поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до вiйни, iх бiльше турбував власний добробут, нiж повiдомлення, що енська армiя вiдiйшла на попереднi позицii, щоб вирiвняти та змiцнити фронт, або, що сьогоднi взято в полон шiсть тисяч нiмцiв, пiвтори гавбицi та двадцять з чвертю кулеметiв i силу рiзноi амунiцii.

Прихильники Бахуса пропахли одеколоною найрiзноманiтнiших пахощiв або слiпли вiд денатурату-ханджi, що ii дозволяв ще вживати заклопотаний уряд.

Киiв одiслав подарунки на фронт героям-оборонцям батькiвщини, вiдсвяткував Рiздво й Новий рiк i тепер, сумлiнно виконавши своi громадськi обов’язки, вiддався особистому життю. Його величнiсть обиватель грав у карти, ходив до театрiв, пив денатурат та розв’язував свiтовi та теософiчнi проблеми, вiдсидiвши маруднi години в установах.

Сьогоднi о 8 годинi в садибi професора Барка у Липках мала вiдбутися чергова вечiрка теософiчного товариства, що мало аристократично-теософську назву «Священний Лотос».

Товариство «Священний Лотос» мало розв’язати багато нових, пекучих проблем божественного характера. Його члени та адепти теософiчноi науки мали виховати в собi вiру в фатум та стiйкiсть у цi часи штурму та руiни для iхньоi батькiвщини. Витривалiсть iндiйських йогiв була для них за недосяжний зразок божественного надхнення, а зносини з духами потойбiчного свiту, що iх десятками тисяч продукувала iмперiялiстична вiйна, була для них найвишуканiша духовна розвага. Викликати астральне тiло духа й мати з ним довгу авдiенцiю, що з неi можна довiдатися, коли буде побито нiмцiв, хiба це не найбiльша втiха, хiба це не може збiльшити певнiсть, що велика Росiя переможе нахабного ворога.

Душа, розмовляючи з духами убiених солдат, очищаеться вiд земних турбот i загартовуеться вiд усiх можливостей потойбiчного життя. Православна церква – це зборище некультурних ченцiв та попiв, це для маси. Аристократичний атеiзм не може миритися з казками християн, вiн вивчае вищу духовну науку – теософiю. Мудрiсть Бога мусить бути й мудрiстю культурноi людини. Вище кохання людських iстот тодi можливе, коли на ньому е фабрична марка небесноi канцелярii. Французькi методи вже не дратують нерви, i нерви напруджено тремтять лише тодi, коли при любовних пестощах вiдчуваеться присутнiсть будь-якого потойбiчного мешканця.

Жриця «Священного Лотосу» – Євгенiя Михайлiвна Барк, донька професора, влаштувала сьогоднi чергову вечiрку членiв товариства – учнiв та адептiв.

В розкiшних кiмнатах професорського примiщення електричне свiтло було старанно заабажурено i скрiзь по кутках були напiвмiстичнi сутiнки.

Духи не переносять яскравого свiтла, вiд нього в них болять очi й крiм того, при свiтлi iм, мабуть, важко втiкати в цi розкiшнi кiмнати вiд небесноi варти. М’якi фотелi, килими, дивани, з пахтючими подушками професорового примiщення були найкраще пристосованi для таких тендiтних гостей, як астральнi тiла – духiв.

Тиха розмова кiлькох гiмназистiв, iнституток та консерваторок, що вже зiбралися тут, лише зайвий раз пiдкреслювала урочистiсть моменту. В сутiнках затишних куточкiв, у м’яких фотелях зручно розташувалися адепти та жрицi теософськоi мудрости й провадили тиху розмову про вищi прояви духа, про захованi таемнi сили, що рухають життям iстоти та iсторiею. Інодi з куткiв заходив легенький смiшок або шарудiння, коли вiдважний адепт надто вже смiливо притискався до будь-якоi жрицi «Священного Лотоса», або коли його духовнi прагнення починали виявлятися в матерiяльних рухах, випускаючи магнетичний струмiнь iз рук на плечi жрицi, зодягненоi в унiформу гiмназистки чи iнститутки.

Лише господарка дому Євгенiя Михайлiвна, або для всiх цих присутнiх просто Жанна, метушилася, бiгаючи нечутними кроками по кiмнатах, влаштовуючи все для великоi мiстерii, що незабаром мала вiдбутися тут. Їi кучеряве руде волосся поблискувало червоною мiддю в тьмяному свiтлi абажурiв. Легка сукня ii чiпляла за унiформи розгублених гiмназистiв, заливаючи iх окультними пахощами iндiйських квiтiв, i тодi iхнi обличчя червонiли вiд крови, що приливала до iхнього теософського, але молодого мозку. Жанна готувала за допомогою покоiвок круглий столик на трьох нiжках, що за ними мало вiдбуватися засiдання «Священного Лотоса».

В передпокоi стояв на вартi один з гiмназистiв i приймав гостей. Щоб була цiлковита романтика мiстики й таемничости, як у справжнiх масонiв, вартовий гiмназист питав пароль i тодi вже допомагав роздягнутися новому гостевi. Смiх i весела розмова, що тривала в передпокоi, коли приходив новий гiсть, змiнялася на тиху розмову в кiмнатах i тодi вартовий гiмназист-сьомиклясник першоi iмператорськоi гiмназii роздратовано гриз нiгтi й проклинав долю, що обрала його на це почесне мiсце вартового.

Ще не всi були в зборi. Товариство чекало ще кiлькох гостей, що чомусь запiзнювались.

Збиваючи грудками снiг, баский кiнь швидко пiдкотив до професорового будинку сани, вкритi медвежою шкурою. З саней вилiзла поважна бородата постать в шубi й пiшла до будинку. Вартовий гiмназист чув важкi кроки по сходах, а потiм в передпокоi задеренчав дзвоник. Гiмназист скочив зi стiльця, на якому сидiв, швиденько пригладив на головi волосся, обсмикнув унiформу й вiдчинив дверi.

Перед ним стояла кремезна поважна постать у теплiй шубi, в окулярах, з бородою, що в нiй шматочками льоду заморозився подих. Гiмназист трохи розчаровано вiдступив на крок i суворо промовив:

– Змiя!..

Людина в шубi очманiло подивилась на нього, потiм, не заходячи до передпокою, зняла окуляри, протерла iх i знову одягла.

Гiмназист загородив своiм тiлом прохiд i ще суворiше промовив:

– Змiя!

– Глупость! Глупость ви говорите, молодий чоловiк! – промовила басом постать у шубi й зробила рух, щоб пройти до передпокою.

– Ви мусите сказати пароль! – стурбовано заговорив гiмназист, все ще не пускаючи гостя до передпокою.

Людина в шубi безпорадно розвела руками, не знаючи, що iй робити. В цей час до передпокою забiгла Жанна, зацiкавлена новим гостем.

– В чому справа, Льоню? – запитала Жанна, дивлячись на безпораднi постатi гiмназиста й гостя.

– Цей добродiй не хоче назвати пароля! – ображено промовив гiмназист

– Ха-ха-ха! Який ви чудак, Льоню! – розсмiялась Жанна. – Це ж мiй тато! Пропустiть його. Це мiй хороший тато!.. – Почала вона ластитись до людини в шубi, що тепер вже зайшла до передпокою.

Жанна смiялась i щебетала, поки професор роздягав шубу, а гiмназист з винуватим виглядом розгублено ламав пальцi.

– У нас сьогоднi збори, татусю! – пояснювала Жанна. – Льоня Криницький сьогоднi вартуе. Ха-ха! Правда вiн дбайливо охороняе товариство «Священного Лотоса». Вiн навiть не хтiв пропустити тебе… Як це прекрасно! Познайомтесь, це мiй тато професор Барк, а це Льоня Криницький… Ти, мабуть, iв цукерки Криницьких, у них своя цукеркова фабрика.

Професор щось задоволено промимрив i сунув два пальцi розгубленому вкрай гiмназистовi. Потiм вiн з дочкою пройшов в протилежний бiк примiщення до свого кабiнету.

За хвилину Жанна з веселим смiхом вибiгла назад, вона, заспокоюючи, попестила рукою зашарiле обличчя гiмназиста й побiгла до гостей.

– Ви лише уявiть собi! – весело кричала вона до гостей. – Льоня Криницький так дбайливо виконуе своi обов’язки, що навiть не хтiв пропустити мого батька. Ха-ха-ха! Його треба пiдвищити на один духовний ступiнь. Вiн заслуговуе на це. Панове, почекайте ще кiлька хвилин i ми почнемо!..

В передпокоi знову задеренчав дзвоник. Вартовий гiмназист одчинив дверi й побачив перед собою трохи притрушену снiгом постать студента.

– Змiя! – сердито промовив гiмназист.

– Мудрiсть! – трошки насмiшкувато вiдповiв студент. – Мудрiсть, мiй любий. Вона iнодi нiкому не заважае, ii легше iнодi носити за значок вашоi гiмназii. Так то, шановний колего!

Студент роздягнув свое чорне пальтечко й студентського кашкета.

– Юрiй Муславський! Будьмо знайомi! – промовив вiн до гiмназиста.

– Леонид Криницький! – важно вiдповiв той.

Студент трохи потер руку об руку, щоб зогрiти iх, вийняв хусточку, висякав носа й пiшов до кiмнат.

– Це ви, пане Муславський! – першою привiтала його Жанна. – Що ж ви так спiзняетесь? Це не гаразд! А ми вас чекаемо!

Гостi на хвилинку вiдiрвались од своiх затишних розмов i подивилися вбiк Муславського й Жанни, вони то напевне не чекали цього студентика. Чого ж це Жанна розписуеться за них. Ну, мабуть, тут щось та е.

– Знайомтесь! – промовила Жанна. – Це Юрiй Муславський. Фiлолог та iсторик.

Студент спокiйно вклонився присутнiм, потiм пройшов до дивана i зручно сiв на нього, випадково розлучивши якусь парочку, що провадила тиху теософську розмову.

– Вибачте, я, здаеться, перешкодив вашiй розмовi, – сказав студент, помiтивши це, – але на дворi такий мороз, що виморожуе всяку ввiчливiсть. Не знаю, чи вийде щось з нашоi вечiрки й чи з’явиться сьогоднi будь-який дух. Ручусь, що будь-який дух замерзне при сьогоднiшньому морозi! Принаймнi мiй дух остiльки замерз, що не помiтив навiть вашоi присутности!

– Ми розмовляли про народнi прикмети! – заговорила до нього панночка, помiтивши, що в Муславського гарне обличчя. – Правда, що коли зимою багато снiгу, то лiто буде тепле?..

Новий рiзкий дзвоник стурбував гiмназиста Криницького, вiн одчинив дверi й побачив перед собою струнку й енергiйну постать офiцера… Офiцер, не гаючи часу, зайшов до передпокою й зачинив дверi.

– Змiя, – розгублено промовив Криницький.

– Голуб’ятнiков! – вiдповiв офiцер. – Сергiй Григорович Голуб’ятнiков!..

– Цього мало, ви скажiть пароль!..

– Мое прiзвище Голуб’ятнiков, я поручник Голуб’ятнiков! Цього цiлком досить. Це краще за всякий пароль! – сказав офiцер, даючи Криницькому свого кашкета, а потiм неохайно кинувши йому на руки свою шубу.



– Можете доповiсти, що прибув поручник Голуб’ятнiков!

– Ви помиляетесь, – ображено вiдповiв гiмназист, – я не льокай, я вартовий «Священного Лотосу» – Леонид Криницький!

– Це новий титул, – сказав поручник, – але не ображайтесь – усi ми льокаi, тiльки маемо рiзнi ранги. Коли б ви були в армii, то напевне були б прапорщиком, а значить i моiм льокаем!

Поручник дзенькнув острогами й пiшов до кiмнат. Роздратований Криницький кинув шубу та кашкета поручника на стiлець i пiшов за ним, залишивши свою почесну варту i вирiшивши, що це вже не така приемна справа, i що багато приемнiше розмовляти десь у куточку кiмнати з гарненькою гiмназисточкою. Вiн уже не хтiв i посвяти у вищий духовний ступiнь товариства «Священний Лотос».

Пiсля поручника Голуб’ятнiкова прийшов ще один гiсть, але це був гiсть самого професора Барка, який нiчого спiльного з товариством «Священного Лотоса» не мав. Але тепер гостi Жанни поводилися трохи шумнiше. Поручник Голуб’ятнiков порушив мiстичне шепотiння по куточках дзеньканням своiх острогiв та несподiваними викриками, а Муславський своiми дотепами викликав смiх, що остаточно розвiяв окультну атмосферу. Великий портрет Анни Безант – теософського теоретика i просто гладкоi бабулi, що замотала себе хмарою бiлого серпанку, докiрливо поглядав на це товариство. Воно не могло серйозно поставитись навiть до такоi дитячоi розваги, як спiритичний сеанс.

– Жанно, з сьогоднiшнього дня, як вам вiдомо, я вже став справжнiм захисником вас од самого кайзера! Незабаром iду до Петрограда i звiдти вже на фронт. Сподiваюсь, що ви не забудете мене, коли я своiми грудьми буду захищати нашу Росiю, а разом з нею й вас, Жанно! В шанцях пiд гуркiт нiмецьких гармат я згадуватиму ваше обличчя, Жанно, ваше чудесне бронзове волосся!.. І з яким захопленням я читатиму листа вiд вас, Жанно! – лiрично наспiвував Голуб’ятнiков Жаннi.

Жанна задумливо дивилась у глиб кiмнати, а Муславський поглядав на постать поручника, не знаючи, чим би припинити несподiвану зливу його лiрики.

– Ви тiльки уявiть собi весь жах вiйни. Кров!.. Смерть!.. При атаках я буду кричати ваше iм’я, Жанно, воно буде моiм бойовим гаслом!

– Не жартуйте, Сергiю Григоровичу, – поволi вiдповiла на це Жанна, – вашим гаслом мусить бути наша велика Росiя.

– Поручник носитиме ваше iм’я, як амулет проти нiмецьких куль, – втрутився в розмову Муславський. – Е… Ви знаете… Я читав в одному з журнальчикiв, що рiзнi амулети, а особливо Георгiевськi хрести дуже захищають од нiмецьких розривних куль «дум-дум». За думкою автора статтi куля обов’язково силкуеться влучити в такий амулет або хрест… В цьому журналi, до речi, оголошено великий розпродаж амулетiв та iконок. Я на вашому мiсцi, Євгенiе Михайлiвно, обов’язково подарував би нашому шановному оборонцевi цiлу серiю отаких iконок!..

– Ви дуже добродiйнi, пане студенте, але залишiть своi поради при собi! Вони вам згодяться в ваших лекцiях з фiлологii! – обурено промовив Голуб’ятнiков.

Жанна схилилася до Голуб’ятнiкова i, заспокоюючи, попестила його руку.

– Фi!.. Сергiю Григоровичу, не сварiться! Амулети безперечно мають силу, коли лише вiрити в них. Ви, мабуть, читали книгу Пап’юса «Окультизм», от в нiй дуже багато говориться про рiзнi такi речi, що мають чудодiйну силу. Це автор, якому безперечно можна вiрити! Цей професор користуеться з великоi уваги навiть при iмператорському дворi.

– Я вже казав, що найкращий амулет для мене – це буде ваше iм’я! Воно спонукатиме мене на геройськi вчинки.

– О, пресвята Євгенiе, захиснице наших душ! – зiдхнув Муславський.

– Я дiйсно хтiла би бути святою Євгенiею, щоб iти спереду солдат, коли вони йдуть в атаку!.. Чому жiнки не б’ються на вiйнi, як чоловiки? Колись були вiдважнi амазонки, що билися не гiрше найкращих воякiв. Я вiдчуваю в собi силу, як будь-яка з цих амазонок. Ви думаете, що жiнка не може бути така ж хоробра, як i чоловiк?..

– Вона може бути вiдважнiша за славнозвiсного героя Кузьму Крючкова. Той може нанизати на списа одразу трьох прусакiв, а гарна жiнка може одним своiм поглядом вбити принаймнi десятьох… Я перший вiддався б до вас у полон, Жанно, коли б ви пiшли вiйною проти мене! – зауважив Муславський.

– Це справдi може статися, Юрiю Семеновичу, коли ви не залишите своiх дотепiв. В чому справа Льоню? – звернулася вона до Криницького, що допiру пiдiйшов до них i не наважувався щось сказати.

– Там прийшов ще один адепт! – насмiшкувато промовив Криницький, не зважуючись говорити далi.

– Так запросiть його сюди?..

– Це вiзник… i..

– Вiзник?..

– Вiн принiс якогось паршивого кота й питае пана поручника!..

Всi запитливо подивилися на Голуб’ятнiкова, поглядами вимагаючи вiд нього пояснень.

– А… о… це цiла iсторiя… заберiть у нього кота й дайте йому по шиi. Е… дайте йому оце!.. – офiцер витяг гаманця й дав Криницькому три карбованцi.

Жанна й Муславський мовчки дивились на Голуб’ятнiкова, поки знову не з’явився Криницький з величезним бiлим котом у руках. Кiт був здоровенний, але брудний i худий неймовiрно. З нього з усiх бокiв випиналися кiстки й вiн сильно нагадував славнозвiсну Росинанту – кобилу хороброго лицаря Дон-Кiхота. Голуб’ятнiков обережно забрав кота в Криницького i став його пестити, кiт довiрливо потерся об його унiформу й замуркотiв.

– Це кiт чи кiшка? – запитав у Голуб’ятнiкова Муславський. – Вона виявляе до вас найщирiшу симпатiю.

– Я дуже люблю тварин, – почав Голуб’ятнiков, – цю нещасну iстоту ми трохи не роздушили, коли я iхав до вас. Уявiть собi, сидить цей кiт серед дороги на снiгу й жалiбно нявкае… Навколо цiлi замети снiгу, мороз, а вiн один серед дороги… Я спинив вiзника й покликав кота до себе. Вiн напрочуд не побоявся i пiдiйшов, тодi я взяв його до себе в сани i ми разом приiхали до вас. Я хтiв… а… але я його лишив у вiзника i сказав йому, що коли цей кiт пропаде, то я з нього здеру шкуру й викину на мороз, щоб вiн пам’ятав, як слiд поводитися з котами.

– Як його звати? – запитала Жанна.

– Вiн поки що безiменний, але ми можемо його охрестити… О… – цебто дати йому назву!

– Оголошую конкурс на краще iм’я цьому котовi! – заявив Муславський. – Пропоную дати йому назву Лотос, в честь нашого товариства. Хоч вiн i брудний тепер, але вiн, здаеться, мусить бути бiлий.

– Що ви, – сказала одна з гiмназисток, – ви назвiть його Муркою! У нас теж е кiт i його звуть Гастоном, менi страшенно не подобаеться це iм’я, але на iнше вiн не йде.

– Дуже гарне iм’я Васька! – сказав хтось iз присутнiх.

Кiт блиснув очима й подивився на Жанну, нiби розумiючи, що про нього мова.

– Дивiться, дивiться! – скрикнула гiмназистка, – як у нього демонiчно поблискують очi! Це не простий кiт!

– Може, це демон? – сказав Криницький. – Тепер вечiр… Така погода…

Цi слова Криницького справили на присутнiх гнiтюче вражiння. Вони всi раптом згадали, чого вони сюди зiбрались i притихли. Мовчання на хвилину звисло в кiмнатi.

– Його iм’я буде – Агасфер! – сказала Жанна. – Я дуже люблю демонiчнi назви.

– Кис-кис, Агасфер! – покликав Муславський.

Кiт зiскочив з колiн Голуб’ятнiкова й кинувся чогось у дальнiй куток кiмнати, можливо, що там була миша.

Присутнi здригнули вiд несподiванки. А Голуб’ятнiков став задоволено покручувати своi вусики, що нагадували два шматочки бiлявого клоччя.

– Ну, панове, у нас уже все готово, ми можемо приступити до сеансу! – пiдвелася Жанна зi свого фотелю. – Прошу до другоi кiмнати.

Гостi неохоче повставали зi своiх теплих куточкiв i парами перейшли до другоi кiмнати. Тут серед кiмнати стояв трьохногий круглий стiл, оточений стiльцями за кiлькiстю гостей. Гостi посiдали навколо столу, склавши руки на стiл. Жанна сiла мiж Муславським та Голуб’ятнiковим.

– Тепер треба, щоб руки всiх з’едналися й пiшов магнетичний ток! – сказала Жанна.

Гостi поклали своi п’ятернi на стiл так, щоб пальцi з’еднувалися з пальцями сусiда, i таким способом вийшло велике коло з рук, що лежали на столi. Хтось погасив електрику й у кiмнатi стало темно, деякий час було чутно дихання й сопiння присутнiх. Раптом хтось кашлянув i завовтузився на стiльцi.

– Тихше, панове! – промовив Криницький. – Потрiбна абсолютна тиша…

Знову все стихло. Всi сидiли мовчки, лише було чути, як у сусiднiй кiмнатi пройшла покоiвка. Раптом стiл похилився i знову став на свое мiсце.

– Ой! – скрикнула якась панночка.

– Тсс!.. Тихше, будь ласка!..

– Менi страшно!.. – вiдповiла панночка.

– Дух, ти тут? – запитала Жанна.

Стiп нахилився знову i стукнув нiжкою об пiдлогу один раз.

– Коли – так, стукни один раз, коли – нi, стукни два рази!

Стiл нахилився i стукнув три рази.

– Ай! – скрикнула та сама панночка. – Мене хтось хапае за ногу.

– Тихше! – розлютовано скрикнув Криницький. – Бо дух розсердиться.

– Дух, як тебе звати? – запитав Голуб’ятнiков.

Стiл почав вистукувати за абеткою.

– Н-а, на, п… о… напо… л…

– Наполеон! – сказав Муславський.



Стiп хитнувся один раз.

– Наполеон! – захоплено прошепотiла якась панночка.

– А ви думали, що це хто? Ваша бабуня? – вiдповiв Муславський. – Це справжнiй Наполеон!..

– Наполеоне, скажи, чи буде мене вбито на фронтi? – запитав Голуб’ятнiков.

Стiл знову почав вистукувати.

– І…д-и… т… и… п… i-д … i-д… iди ти пiд… т… ри… ч-о… р…

– Наполеон посилае вас пiд три чорти, пане поручнику! – ввiчливо промовив Муславський.

Голуб’ятнiков роздратовано крякнув i одiрвав руку вiд столу, нервово вхопившись за правого вуса.

– Цей Наполеон трохи брутальний, як i всi вiйськовi! – сказала Жанна.

– Я ж казав, коли ми будемо гомонiти, то дух розсердиться! – зауважив Криницький.

– Давайте викличемо когось iншого! – сказала Жанна.

– Може, Пушкiна? – запропонував Муславський.

– Фi!.. – сказав хтось з присутнiх. – Пушкiн завжди лаеться гiрш за Наполеона…

– Ну, так кого?..

– Ай!.. Мене все хтось хапае за ноги. Запалiть електрику!..

– Попросiть одного з ваших сусiдiв, – сказав Муславський, – щоб сидiли спокiйнiше!

– Давайте викличемо дух Петра Великого! – запропонувала Жанна.

– Оце то дiлова людина! – сказав Муславський.

– Слухайте, Муславський, заберiть свою ногу! – попросила Жанна.

Знову з’еднали руки й стало тихо, лише було чути, як чогось незадоволено засопiв Голуб’ятнiков. Стiлець знову похитнувся.

– Петро Великий, ти тут? – спитав Муславський.

Стiл чомусь похитнувся два рази, але в цей час щось велике, м’яке впало на стiл, на руки присутнiх. Залунали переляканi крики та вереск панночок, загуркотiли стiльцi.

– Ай! Що це таке?..

– Дайте електрику!..

– Електрику!..

Кричали й метушились наляканi гостi, поки хтось з них не включив електрики. Напруження i страх розв’язалися дуже просто. На столi сидiв бiлий кiт, що його знайшов Голуб’ятнiков. Агасфер, як його назвала Жанна, сидiв на столi i спокiйно вмивав свою забруднену мордочку.

До кiмнати дiйшов приглушений дзвоник з передпокою.

– Хто це може бути? – вголос подумала Жанна.

Незабаром прийшла покоiвка.

– Там прийшли якийсь добродiй! Вони правильно сказали пароль.

– Ну, так проси сюди!..

До кiмнати зайшов Стефан Бойко, скромно вдягнений у темний костюмчик. Його обличчя було трохи схвильоване й вiн нiяково поглядав на присутнiх. Гостi Жанни здивовано дивилися на непрошеного пришельця.

Муславський кинувся на допомогу Бойковi.

– Євгенiе Михайлiвно, вибачте, будь ласка, я зовсiм забув сказати, що я насмiлився сьогоднi запросити до вас мого друга – студента-однокурсника Стефана Борисовича Бойка! Вiн великий прихильник теософськоi науки й дуже багато знае з цiеi галузi.

– Прошу! Прошу заходити! – привiтно заговорила до Бойка Жанна.

– Знайомтесь! – сказав Муславський.

Інцидент був вичерпаний i гостi знову почали обговорювати свiй несподiваний переляк.

– Може ми можемо продовжувати при свiтлi? – запитала панночка, що ii нахабнi духи ввесь час хапали за ноги.

– Про це треба спитати в мого товариша Стефана Борисовича! – вiдповiв Муславський. – Вiн дуже компетентний у цих справах. Як гадаете, Стефане Борисовичу?

– Кха… Гм… я власне…

Муславський насмiшкувато дивився, як нiяковiе Бойко.

– Я гадаю, що можна, – продовжував Бойко, – тiльки треба дуже старанно заабажурити свiтло, щоб було напiвтемно!

Поки влаштовували нове освiтлення, Муславський затяг Бойка в куток кiмнати.

– Ти все-таки прийшов?..

– За мною стежать, – вiдповiв Бойко, – я просто вирiшив, що тут можна сховатися на цей вечiр!..

– Ага…

– Тiльки ти не виставляй мене, як знавця цiеi чепухи, я в нiй нi чорта не розумiю!

– От так iсторiя! – зiдхнув Муславський.

В кiмнатi стало напiвтемно, так що присутнi ледве могли розпiзнавати один одного. Всi знову сiли на своi мiсця. Бойко сiв коло Муславського.

– Дух, ти тут? – спитав Леонид Криницький.

Стiл похитнувся.

– Це Петро Великий? – спитав Голуб’ятнiков.

Стiл стукнув один раз.

– Я в них замiсть медiюма, – прошепотiв Муславський на вухо Бойковi, – тiльки в мене вже заболiли руки хитати цим столиком. Допомагай!..

– Петро Великий, скажи, хто поведе до перемоги нашу армiю? – спитала Жанна.

– Жанна Барк! – вистукав стiл.

– Це вiн хотiв сказати – Жанна д’Арк! – сказав Криницький. – Нова Жанна д’Арк!.. Як це прекрасно!

Жанна сердито встала вiд столу i зняла абажура з лямпи.

– Сьогоднi нiчого не вийде, – сказала вона, – хтось з присутнiх надто вже розжартувався.

Вона стояла коло лямпи й електричне свiтло освiтлювало ii кучеряве волосся, що виблискувало червоною мiддю. Їi обличчя було енергiйне i прекрасне, ii постать була дужою й елястичною. Надягнути на неi панцир, шолом, дати в руки меча, i це була б справжня Жанна д’Арк!..

Муславський i Голуб’ятнiков дивились на неi, потiм вони подивилися один на одного й iхнi погляди зустрiлися, як двi шпаги.

Жанна Барк була справдi прекрасна жiнка. Євгенiя Михайлiвна, а вдома Євгенiя, Женя i, нарештi, Жанна була примхливий витвiр iнтелiгентського оточення. Це була двадцятидвохлiтня панночка з почуттям дорослоi жiнки.




III

Жанна


Вона була трохи обурена й розчарована, наче хтось навмисно взяв i викрив ii маленьку таемницю. В цiй розчарованостi було щось дитяче. Вона будувала будиночок з карт i необережний подув повiтря зруйнував його. Вона вже надто доросла, щоб будувати його знову, але легкий жаль i гiркота, що вiн розвалився, на хвильку пронизали ii.

Жанна з дитинства захоплювалась походами росiйських царiв i ii так само цiкавили войовничi наступи й вiдступи клясичних армiй, ii захоплював Суворов, Іоанн Грозний, Олександер Македонський, iй подобалося читати про походи запорожцiв i, нарештi, ii iдеалом була Жанна д’Арк, хоробра французька дiвчина, свята, жiнка-солдат, що воювала з англiйцями.

У своiх дитячих мрiях вона переживала дуже яскраво всi походи й военнi подii, одягаючи на себе панцир i шолом Жанни д’Арк i войовничо розмахуючи ii важким мечем. Бiлий вiйськовий кiнь у полях фантазii Євгенii Барк носив ii по вулицях Орлеана та берегах Луари й вона скрiзь хоробро розправлялась з англiйськими офiцерами та солдатами.

Вона з дитинства плекала наiвну дитячу мрiю, що вона буде така ж героiня, як Славетна Орлеанка й нiколи, нiкому, навiть матерi, що так рано померла, не признавалась вона у своiх таемних прагненнях.

Тепер, цiлком випадково цю мрiю було висмiяно. Жанна розумiла, що це зроблено не зi злоi волi, але вона вiдчувала внутрiшнiй смiх, що кепкував з ii дитячоi мрii, i iй здавалось, що тепер усi знають, яка вона смiшна з своiм iдеалом.

Спiритичний жарт, що в ньому вона запiдозрювала Муславського, несподiвано розчарував ii, зруйнував ii картковий будинок, що був вiдомий лише iй однiй.

Гостi звичайно не зрозумiли, чому Жанна так рiшуче перервала таку веселу гру. В цьому випадковi, що трапився, не було нiчого такого, щоб на нього можна було реагувати так, як реагувала Жанна.

Був задоволений лише Голуб’ятнiков, вiн цим позбавлявся вiд гострих i часом неввiчливих дотепiв Муславського, що були скерованi проти нього.

Гостi потроху розiйшлися по кiмнатах i знову зручно розсiлися в теплих куточках. Покоiвка подала iм чаю та печення й вони цiлком задоволенi з своеi долi провадили тихi розмови.

Жанна пiдсiла на канапу до Бойка, щоб ближче зазнайомитися з ним. Вiн справив на неi дуже добре вражiння, iй сподобалась його голова, що мала мужнiй вигляд, i його обличчя, що мало трохи неправильнi риси й цим ставало оригiнальнiше й цiкавiше за обличчя визнаних красунiв. В ньому не було звичайноi солодкости, а, навпаки, трохи неправильний нiс робив обличчя Бойка, на перший погляд, суворим. Коли ж вiн посмiхався, суворiсть злiтала й обличчя робилось напрочуд симпатичне.

– Ви на одному курсi з Муславським? – спитала Жанна в Бойка, щоб розпочати розмову.

– Нi, я був у Полiтехнiчному Інститутi! – признався Бойко. – Юрiй, мабуть, хвилювався, коли рекомендував мене…

– Цього можна було чекати вiд нього, вiн часто жартуе, навiть коли не слiд. Ви вже кiнчили?..

– На жаль, нi! Я… Бачите мене!.. – не договорив Бойко й подивився просто в очi Жанни.

Вiн помiтив, що ii очi були темно-сiрi, але з першого погляду вони здавалися чорними, як туш. Це порiвняння йому одразу спало на думку, але потiм вiн одкинув його. Чорнiсть i блискучiсть очей були остiльки своерiднi, що iх нi з чим не можна було порiвняти. Бойко побачив в очах Жанни запитання й разом з ним симпатiю до себе.

– Розкажiть! – попросила Жанна, помiтивши вагання Бойка. – Сподiваюсь, що це не секрет?..

– Це не секрет! Не секрет навiть од полiцii. Але я не сказав одразу тому, щоб не пiдвести Муславського. Вiн дозволяе собi запрошувати до вас гостей, що можливо дуже небажанi.

– Навпаки! – перебила його Жанна. – Я дуже сердита на Муславського, що вiн не познайомив нас ранiш.

– Ви зараз побачите, що вiн добре робив, коли не знайомив нас, i зробив дуже погано, коли без вашого вiдома, тим бiльше, не поiнформувавши вас про мене, запросив мене сюди. Мене викинули з Інституту, як непевний, революцiйний елемент. Буду навiть одвертiшим, мене допiру переслiдували фiлери! Один з них навiть заарештував мене, але я втiк. До вас я не мав намiру йти i потрапив цiлком випадково, щоб просто на якусь годину переховатися вiд них.

Жанна уважно вислухала Бойка i iй в очах промайнув огник зацiкавлення. Вона ще ранiш вiдчувала, що в цiй людинi криеться схована енергiя й вiдповiднi вчинки. В ii очах Бойко виростав у героя й вона несамохiть вiдчула дивну приемнiсть од того, що сидiла коло нього.

Бойко на хвильку змовк, бачучи, що Жанна мовчить i так уважно дивиться на нього. Цю уважнiсть вiн розшифрував неправильно, гадаючи, що Жаннi стала неприемна його присутнiсть. Присутнiсть вигнанця з порядного кола людей, що до них Бойко завжди ставився призирливо.

– Тепер, коли вам неприемна моя присутнiсть, я можу пiти! Можливо, що шпики вже остаточно втратили мiй слiд. Вибачте, дуже прошу за цю неприемнiсть!

В цих словах Бойко хтiв висловити свое ставлення до цього кола й щиро вибачитись перед господаркою, що ii симпатiя вплинула на нього. Жанна деякий час мовчала й на ii обличчi промайнула тiнь легкоi образи.

– Ви мене образили! – тихо вiдповiла Жанна. – Але не тим… Ви мене образили своiми останнiми словами. Коли вам у мене нецiкаво… Коли ви не цiкавитесь… Нi! – зворухнулась Жанна. – Ображатись не слiд! Ображатися смiшно! Залишайтесь у нас, коли вам навiть нецiкаво, бо вас знову можуть заарештувати.

Бойковi стало неприемно за свою останню нетактовнiсть. Вiн зрозумiв, що в цiеi симпатичноi дiвчини е якийсь у головi заскок. На думку Бойка, вона мусила ввiчливо попросити його забратися геть, це цiлком личило б iй та ii оточенню, але ця дiвчина, очевидно, мала якусь оригiнальну iдею, що ii Бойко в думках назвав «заскоком». Вона цим одразу висувалася з свого оточення й Бойко несамохiть став iй симпатизувати. Вiн пiддався зовнiшнiм чарам цiеi дiвчини, забувши, що вона може бути просто дуже лiберальною. Отже, гострота Бойкових висновкiв була притуплена об красу Жанни.

– Ви дуже добрi! – сказав вiн Жаннi. – Я не заслужив такого ставлення до себе. Я допiру сказав дуже нетактовну рiч. Вибачте менi, я помилявся. Ви дуже славна, дiвчина, Євгенiе Михайлiвно!..

– Ви надто швидко змiнили свiй погляд!..

– Нi, ви менi одразу сподобались! У вас дуже гарне й оригiнальне обличчя…

– Ви зовсiм не вмiете говорити комплiментiв, пане Бойко! Вони звучать у вас, як остаточний, суворий присуд.

Бойко поглянув на Жанну й ii кучеряве, бронзове волосся зовсiм полонило його. Це був дивний колiр, що сам собою мiг викликати захоплення. Додаючи до нього напрочуд симпатичне трошечки кирпате обличчя Жанни з ii посмiшкою, що зогрiвала й непереможньо вабила до себе, i Бойко мiг, не соромлячись, визнати, що будь-який комплiмент звучав би тут, як присуд.

– Євгенiе Михайлiвно, я дуже боюся, що справдi пiдведу вас! Менi краще вже пiти до iншого мiсця. Можливо, що мене вислiдили i до вас може завiтати полiцiя. Це буде для вас велика неприемнiсть.

– Не турбуйтесь, Стефане Борисовичу, ми вас визволимо, поручник Голуб’ятнiков мае там якiсь зв’язки. А для мене в цьому нiчого небезпечного нема, лише… – не договорила Жанна.

– Лише що? – спитав Бойко.

– Лише, – Жанна рiшуче хитнула головою, – шкода вас!.. Слухайте, Муславський! Юрiе Семеновичу! – звернулася вона вiдразу до Муславського й двiчi покликала його, бо вiн захопився розмовою з якоюсь панночкою. – Що в оперi в недiлю?..

– У недiлю?.. Зараз пригадаю. Треба витрусити нафталiн з голови! – вiдгукнувся цiлою тирадою Муславський. – Здаеться, «Князь Ігор».

– У недiлю в оперi «Винова краля»! – вiдповiла за нього панночка.

– Ну звичайно «Винова краля», я ж казав, коли не Ігор, то краля! Менi, мiж iншим, теж в карти не везе, завжди заважають кралi!..

– Це я випадково згадала про оперу. Дуже люблю «Винову кралю»! – заговорила Жанна до Бойка. – Чайковський такий меланхолiйний!

– В цiй речi вiн бiльше божевiльний! – вiдповiв Бойко. – Його Герман енергiйний до божевiлля. Такий тип дуже подобаеться менi. Вiн упертий i непохитно йде до мети. Це сильний герой, майже авантурник. Але вiн до того ще й романтик.

Вони говорили тепер про оперу, висловлюючи своi погляди, погоджуючись один з одним. Наче бажаючи зробити цим один одному приемнiсть, наче викриваючи цим спiльнi риси й спiльнi симпатii, що можуть зблизити iх.



Поручник Голуб’ятнiков сидiв проти них у фотелi пiд другою стiною й уперто дивився на Жанну. Вiн роздратовано смикав своi бiлявi вусики й нi з ким не розмовляв. Його з’iдали ревнощi, як iржа роз’iдае залiзо. Вiн бачив, що Жанна захопилася Бойком, i вiдчував, що це не менший суперник за Муславського. Голуб’ятнiков уже кiлька рокiв був закоханий в Жанну, але не знаходив у неi вiдгуку. Вiн при кожнiй нагодi настирливо говорив iй про це, але одержував лише на вiдповiдь звичайне жiноче кокетство й часом неприховане знущання. Це лише розпалювало його почуття й вiн задля Жанни зробив би все, що мiг. Кожний чоловiк, що користувався в Жаннi хоч крихтою симпатii, або дiставав од неi посмiшку, негайно ставав лютим особистим ворогом Голуб’ятнiкова. Тепер Голуб’ятнiков з ненавистю поглядав на Бойка й дивувався, що могла, мовляв, знайти Жанна цiкавого в цьому студентi.

Голуб’ятнiкова дратували сумнiви. Вiн мав iхати на фронт i лишав Жанну тут, серед цих студентiв. Вони заговорять ii й вона забуде про нього. Коли б вiн мiг, вiн забрав би Жанну з собою або iзолював би ii вiд усiх чоловiкiв, або раз назавжди розправився б з цими студентами. Але нiчого зробити вiн не може й ревнощi гризуть його, раптова злiсть душить i пече, кохання, як мiцний спирт, затуманюе мозок i вiн, поручник Голуб’ятнiков, офiцер, що може для своеi чести зробити все, безпорадний i безсильний тут коло цiеi примхливоi дiвчини.

– Менi з усiх опер найбiльше подобаеться «Винова краля»! – говорить Жанна. – А вам, Сергiю Григоровичу? – втягуе вона в розмову Голуб’ятнiкова, помiтивши, що той сидить зовсiм самотньо й, не чекаючи вiд нього вiдповiдi, продовжуе. – В цiй оперi дуже добре сполучилися дiя, цiкавий сюжет i прекрасна музика. В iнших операх здебiльшого з клясичною музикою зв’язаний дуже скучний, млявий сюжет i це засушуе iх. Там нема на що дивитись, там можна лише слухати!

– Менi дуже подобаеться сцена у староi графинi! – говорить Бойко. – Мабуть, я вже старiю, але вони менi такi зрозумiлi! Я починаю думати тодi про трагедiю людини, що так рано вмирае i не може прожити хоча б до трьохсот лiт!

– Чого захотiв! – смiеться Жанна. – Нi, ця сценка скучна, менi подобаеться бiльше сценка коло Зимовоi канавки. Знаете? Коло Ермiтажу. Там справжня трагедiя. Ваш улюблений герой божеволiе й задля химерних карт кидае прекрасну дiвчину. На мою думку, Герман трохи необачний, – смiеться знову Жанна, – вiн би мiг це сполучити, але вiн менi до вподоби.

– Герман не офiцер! – втручаеться в розмову Голуб’ятнiков. – Вiн пройдисвiт. Офiцер не дозволить собi кинути дiвчину на вулицi вночi. Е… Це офiцер, який втратив свою честь!

– Ви б цього не зробили, Сергiю Григоровичу, правда? – питае Жанна,

– Нiколи!..

– Значить, ви не герой!.. Героi завжди все роблять iнакше, нiж усi iншi люди, через це вони й героi!

– Це невiрно! Кожна людина герой. Вона завжди робить геройськi вчинки. Покохати вас i не мати взаемности – це теж геройство! – жартуючи, вiдповiдае Бойко, помiтивши i зрозумiвши взаемини мiж Голуб’ятнiковим та Жанною.

– Хоч ви iнодi й спостережливi, – вiдповiдае на це Жанна, – але це невiрно. Закохатися – це шабльон, а не геройство. Інодi важче не закохатися.

– Ця опера «Винова краля» – дуже хороша, – говорить Голуб’ятнiков. – Вона завжди викликае в мене жаль за минулим. Якi були тодi цiкавi люди! Просто шкода до чого все змiнилось! Нема тiеi гордовитоi аристократii, нема тих правил чести. Дуже небагато теперiшнiх офiцерiв можуть похвастати, що вони додержуються старих славних традицiй. Ранiше слово «офiцер» звучало гордо, а тепер воно звучить, як службовий ранг.

– Ви говорите, як стара графиня, Голуб’ятнiков! – заперечила Жанна. – Хiба офiцерська унiформа мае тепер мало прихильниць серед дiвчат? – i Жанна показала рукою на своiх гостей. – І взагалi, хiба в нас не хоробрi офiцери й не славнi солдати? Ви тут закисли в тилу, Голуб’ятнiков, от попадете на передовi позицii, ви одразу помолодiете!

– Так, я незабаром вiд’iжджаю на фронт. Але в мене настрiй поганий! Коли знаеш, що тил так мало спiвчувае фронтовi, нема нiякоi охоти воювати. Колись жiнки, що залишалися в тилу, нестерпуче чекали своiх чоловiкiв i знайомих, а тепер вони знаходять собi розвагу… – Голуб’ятнiков зневажливо подивився на Бойка. – Та й багато чоловiкiв уникають фронту.

Останнi слова Голуб’ятнiкова зачепили Бойка. Голуб’ятнiков зовсiм несвiдомо зачепив у нього його болюче мiсце i Бойко спалахнув, але зараз же стримав себе. Слова ж цього офiцерчика не стосуються до нього, вони лише виявляють не здiйсненi сподiвання цього кола людей. Але Бойко все ж таки не стримався, щоб не шпигнути цього представника ненависноi йому армii.

– Мабуть, на це е дуже важливi причини! – сказав Бойко. – Я, наприклад, розглядаю це не як боягузство, а як незадоволення в потребах певного шару суспiльства, а також виправдую тим, що цi люди не бачуть в цьому нiякоi корисноi мети й нiяких корисних наслiдкiв у цьому не знаходять для себе. Чого ж iм iти на фронт?.. Тiльки в одному ви правi. Це те, що на фронтi б’ються люди, якi справдi не хтять вiйни i не хтiли б туди йти, а в тилу здебiльшого переховуються люди, що кричать за неi, але ховають власну шкуру всiлякими способами!..

– Що ви, Стефане Борисовичу! – несподiвано для Бойка заступилася Жанна. – Кожний свiдомий громадянин мусить любити свою батькiвщину й захищати ii вiд ворога. Коли б усi краще з’ясували це, то було б бiльше прихильникiв нашоi перемоги! Була б велика ганьба, коли б нас перемогли нiмцi!.. Я особисто дуже задоволена, що Сергiй Григорович iде на фронт. Це збiльшуе моi симпатii до нього.

– Я зовсiм не заперечую, – вiдповiв Бойко, – що певнiй частинi нашого суспiльства вiйна потрiбна. Для вас слово батькiвщина щось говорить, а для багатьох це слово нiчого не говорить, або говорить щось протилежне. Ви ж знаете, що Росiя складаеться з багатьох нацiй, як i Австрiя. Отже, що до вподоби однiй нацii, не може бути iнтересом другоi. Крiм того, в суспiльствi е рiзнi прошарування. Селянство, наприклад, дуже страждае вiд вiйни. Руйнуеться його господарство, родина. Воно в кепських матерiяльних умовах. З якоi речi йому бути за вiйну?..

– Так може говорити лише будь-який нiмецький… Е… агiтатор, а не студент! – вiдповiв трохи розлютований Голуб’ятнiков. – Але я помiтив, що багато студентiв завжди висловлюють рiзнi надто вiльнi думки, i це вважаеться за оригiнальне. Нiчого в цьому оригiнального нема, е лише шкiдливе!

Жанна здивовано дивилася на Бойка. Ця людина, що так iй сподобалась, була проти вiйни. Хоч вiн одверто не говорив про це, але це вiдчувалося в тонi його голосу. Жанна вже мала намiр розчаруватись, але збагнула, що Бойко надто серйозний, щоб ним керували легковажнi причини.

– Ви, Бойко, теж мусите йти на вiйну, i Муславський. Хiба можна спокiйно вчитися в такi часи? Ви мусили б пiти добровольцями! – говорила Жанна, трохи незадоволена з його посмiшки. – Голуб’ятнiков правий, ви б мусили бути прикладом для iнших.

– Дякую за таку честь! – iронiчно подякував Бойко. – Але ж гадаю, що нам краще не йти!

– Ах, залишiмо цi неприемнi розмови! – сказала Жанна. – Давайте краще органiзуемо будь-яку гру! Сергiю Григоровичу доведеться ще про це багато говорити й думати на фронтi. Я бачу, що ви сперечаетесь навмисне, Стефане Борисовичу, i, мабуть, насправдi iншоi думки! Муславський! – звернулася вона до нього. – Органiзуйте будь-яку веселу гру для всiх, ви ж умiете, бо я бачу, що всi скучають!

– З охотою, люба Євгенiе Михайлiвно! Мене недавно навчили одноi цiкавоi гри. Кажуть, що цю гру привезли з Китаю i там у неi грають усi мандарини i сам син неба.

– Це яканебудь екзотична гра? – спитав Льоня Криницький.

– Я думаю, що вона бiльше еротична, нiж екзотична! – вiдповiв Муславський.

– О, це дуже цiкаво! – заговорили заiнтригованi панночки.

– Для цiеi гри потрiбний папiр i олiвцi! – продовжував Муславський. – Євгенiе Михайлiвно, потурбуйтесь, будь ласка. Так! Кожний бере по шматочку паперу i вiдповiдае на кiлька загальних для всiх запитань, але не читаючи, що написав попереднiй учасник у грi. Отже, прошу панове!

Муславський дав кiлька загальних для всiх запитань i гостi, смiючись, стали вiдповiдати на цi запитання. Бойко, вiдповiвши на перше запитання, написав Жаннi цидульку й непомiтно передав iй.

«Жанно! Дозвольте й менi тепер так називати Вас. Я бачу, що Вам подобаються вiйськовi, а я вiйськовим нiколи, нiзащо не буду. Яка прикрiсть!»

Жанна на це вiдповiла теж цидулькою.

«Будь ласка. Менi дуже приемно. А коли б я Вас попросила, Ви пiшли б? Голуб’ятнiков дуже марудний!»

Бойко на це вiдповiв.

«Знаючи моi переконання, Ви б нiколи не попросили мене про це. І хоч Ви прекраснi, Жанно, але я вiдмовив би Вам».

«Стефане Борисовичу, я дуже рада, що познайомилась з Вами, але Вам не вистачае вiдваги… І Ви зовсiм не вмiете говорити комплiментiв. Ви б мусили сказати: – Так. Задля Вас я зроблю все на свiтi, i т. д.»

Бойко написав ще одну цидульку.

«Коли б я Вас зустрiв в iншому мiсцi й Ви вимагали б у мене щось iнше… Я заплутався б, як гребiнець у Вашому волоссi, i розтанув би пiд Вашим поглядом, як тане мiсяць у синявi часу».

Але ця цидулька лишилась без вiдповiдi.

Тим часом гостi виготували цiлу серiю анкет, що були приблизно такi, як ця, але кожна мала своi варiяцii.

Зап. Як звуть ii?..

Вiд. Жанна.

Зап. Як звуть його?

Вiд. Муславський, Юрiй Семенович

Зап. Де вони зустрiлись?

Вiд. На горищi.

Зап. Чому?

Вiд. Так собi. А мiж iншим, вiн негайно вiд’iжджае на фронт.

Зап. Що вони робили?

Вiд. Кусались.

Зап. Що сказав вiн?..

Вiд. Ах, як приемно!..

Зап. Що сказала вона?..

Вiд. Не пустуй!..

Зап. Що було потiм?..

Вiд. Вiн купив iй шовковi панчохи.

Зап. Що сказав двiрник?

Вiд. Ну й публiка!..

Кожний гiсть прочитував таку анкету, складену колективно, i маснi смiшки по кутках зустрiчали найбiльш несподiванi та незугарнi вiдповiдi.

Пiд час цього, коли гостi були захопленi грою, до Жанни пiдiйшла покоiвка й тихо шепнула iй:

– Там прийшов пристав!

Жанна зблiдла i подивилась на Бойка. Вiн, нiчого не гадаючи, спокiйно щось писав на шматочку паперу.

– Хай почекае! – сказала Жанна.

Вона пiдiйшла до Голуб’ятнiкова й вiдкликала його вiд гостей.

– Сергiю Григоровичу. У мене велика неприемнiсть, – почала вона, – прийшов якийсь пристав i хоче заарештувати одного з моiх гостей. Це таке хамство! Жахливе хамство!.. Зробiть щонебудь. Ви ж вiйськовий! – i вона нагородила Голуб’ятнiкова таким привабливим поглядом, що вiн утонув у ньому, як може втонути пес в ополонцi.

– Я зараз усе влаштую! – вiдповiв Голуб’ятнiков. – Не турбуйтесь, будь ласка! – i вiн вийшов до передпокою.

Жанна повернулася до гостей i знову сiла коло Бойка. Бойко помiтив, що вона схвильована й допiру вирядила кудись Голуб’ятнiкова. Це спочатку здалось йому дивним, а потiм хвилювання Жанни непомiтно передалось до нього. Раптом вiн здогадався, що це могли прийти по його душу, але гостi Жанни спокiйно грали в цю безглузду гру, що лише дозволяла прогаяти час без усяких наслiдкiв. У повiтрi не вiдчувалося нiякого скандалу й нiякого занепокоення, що бувають у таких випадках, як завiтання полiцii.

Це вплинуло на Бойка i трохи заспокоiло його, але настирлива думка про полiцiю глибоко копирсалась йому пiд серцем.

– Це прийшли по мене? – тихо запитав Бойко.

І вiн бачив, як Жанна сильно зблiдла. Їi очi поширшали, як у циркового актора, що зробив карколомний стрибок, а в поглядi майнув переляк… Жанна наче злякалася цього питання. Вона прихилилась до Бойка i взяла його за руку.

– Нi! Нi!.. Не турбуйтесь!.. Сидiть спокiйно, Стефане Борисовичу!.. Вам нiчого не загрожуе.

Вiдчувши справжню небезпеку в цих словах Жанни, Бойко разом з цим вiдчув у своiх руках ii теплу долоню й ця долоня так вплинула на нього, що йому байдуже стало до всякоi небезпеки, аби теплiнь цiеi долонi зогрiвала й надалi його напруженi почуття.

Пристав був розчарований, коли до нього в коритар вийшов Голуб’ятнiков. Пристав його знав, бо Голуб’ятнiков мав справи з жандарським управлiнням i полiцiею. Пристав увiчливо привiтався, але Голуб’ятнiков не звернув на це уваги.

– Що таке? – запитав вiн одразу, насунувшись на пристава одними словами свого запитання.

– Ми маемо заарештувати тут одного студента, вiн…

– Як прiзвище? – не дав йому договорити Голуб’ятнiков.

– Стефан Бойко!..

– Бойко? А я думав, що другий!..

Голуб’ятнiков трохи помовчав. Несподiваний плян спав йому на думку. Цей випадок вiддавав йому в руки обох студентiв i тепер Голуб’ятнiков мiг розправитися з ними собi до вподоби й вiн задоволено посмiхнувся.

– Тут ще один е!.. Я беру iх обох на себе. Ви тiльки налагодьте слiдкування. Попались, голубчики!.. Це дуже добре, що ви зайшли. Я про це доповiм. Тепер ви можете йти. Не забудьте!.. Хай двое з ваших ввесь час слiдкують за ними. До побачення?..

Пристав негайно залишив примiщення, а Голуб’ятнiков повернувся до кiмнати.

– Все гаразд! – вiдповiв вiн на погляд Жанни.

Плян, що поволi перетравлювався в шлунковi його мозку, викликав iронiчу посмiшку, що злорадно куделилась на кiнчиках його вус.




IV

Листи


Лист поручника Сергiя Голуб’ятнiкова до Євгенii Барк



Пiвнiчний Ризький фронт

«Шановна Євгенiе Михайлiвно!

Уже майже рiк, як я з Вами не бачився. Як поживае кiт, що я Вам його подарував?.. Такий же вiн, як i був худий, чи погладшав i поздоровiшав?.. Коли я згадую про кота, я згадую про Вас, i Ви, мабуть, коли дивитесь на нього, або пестите його своею чарiвною ручкою, згадуете мене. Страшенно люблю котiв! Вони нагадують менi своею електричною шкуркою дотики жiночого колiна. І дуже не люблю кiшок, бо вони нагадують менi нiгтi, що можуть подряпати обличчя. Я прозвав Вас за Вашу холоднiсть до мене «шпротиком». О, коли б я мiг прозвати Вас хоч кiшкою… Але Ви холодний «шпротик» – рибка, що прохолоджуе мое мiцне, як коньяк, кохання.

Вибачте за такi гастрономiчнi порiвняння, але я п’ю коньяк i заiдаю шпротами, пишучи цього листа. Я вiд цього маю подвiйну насолоду. Поперше, пишучи листа до Вас, я згадую Вашу постать i Ваше обличчя, а, подруге, нашi героi десь знайшли пiдвал з коньяком i винами. Добрi вина – це така лакоминка в нашому сiрому фронтовому життi. Так, життя наше сiре, його не прикрашують такi красунi, як Ви, його не прикрашуете Ви. Правда, феерверк нiмецькоi канонади – рiч чудова. Вiн спонукае нас до героiчних вчинкiв, але нема дам, щоб нам плескали. Я знаю, Ви любите героiв. Героiв тут багато, але вони в’януть, нема тих, хто мусiв би iх привiтати й заохотити своею посмiшкою.

Як поживае Ваш папан, шановний професор Барк? Передайте йому мiй привiт.

Жанно, напишiть менi правду, чи не закохалися Ви знов у якогонебудь студента, тодi я кинусь в огонь нiмецьких кулеметiв i покiнчу з коханням. Одчайнi думки народжуються в моiй головi, менi iнодi хочеться зробити героiчний вчинок. Ну, кинутись, наприклад, самому на всi нiмецькi шанцi й порубати всiх, але мене стримують лише колючi дротянi загороди, об них можна подряпати моi чудеснi лакованi чоботи. Всi моi приятелi дивуються, що вони досi, як новi, але в цьому нема нiчого дивного, я бережу iх. Отже, коли Ви знову закохались в когонебудь, менi доведеться подряпати iх.

Чорт!.. Цi ординарцi – такий безлапий народ! Цей Бойко, Ваш знайомий, хоч i студент, але хам. Я щонебудь придумаю вже для нього. Ви не бiйтесь, з них повилiтають усi iхнi дурацькi iдеi. Ну i що Вам могло подобатись у цих студентiв, з них навiть порядних солдатiв не зробиш. Муславський уже в шанцях. Доведеться менi й Бойка туди спровадити, нiякого толку з нього. Ви писали менi, щоб я турбувався ними. Отже, безпечнiше мiсце для них у шанцях, бо на iншiй роботi вони зароблятимуть однi наряди та дорiкання.

Не турбуйтеся!.. В шанцях обов’язки дуже простi. Сидять там собi люди i пострiлюють у повiтря, а, настрiлявшись, iдуть у тил вiдпочивати. Отже, Вашим студентикам нiчого не загрожуе. Ах, забув сказати Вам, що цей Бойко допiру трохи не перекинув пляшки з коньяком. Поганий з нього вийшов ординарець. Хiба з дезертира може вийти порядний солдат!..

Жанно, Ви для мене богиня вiйни!.. Я готовий воювати ще десять рокiв i перекалiчити всiх нiмцiв, лише б Ви, нарештi, дiсталися менi в нагороду. Невже поручник Голуб’ятнiков для Вас не звучить?..

Я нiяк не можу висловити в цьому проклятому листi мого почуття до Вас. Моя бабка колись учила мене писати листи, але ii французькi фрази звучать мляво. Чорт вiзьми!.. Ця далека канонада, що я ii чую, пишучи цього листа, змушуе мене висловлюватись iнакше. Чорт вiзьми, невже Ви не кохаете мене?.. Будь я тричi проклятий, коли Ви не станете моею!.. Хай усi набоi нiмецьких гармат зваляться на мене, коли не буде цього. Я кохаю Вас до чортикiв, до багнетноi атаки!.. Бачите, як я Вас кохаю?..

Ви посмiхнетесь, читаючи цi рядки. Скажете, що я несамовитий, чудак, що брутальний, як всi вiйськовi, але хай чорт вiзьме мою душу, коли Ви не хочете ii. Як Вам розповiсти про все?..

От прикрiсть, – зламався олiвець! Я дуже натискую, правда? Треба легше, я знаю. Треба нiжно, тодi буде бiльше ласкавих слiв, що так подобаються дамам. Треба бiльше комплiментiв, бiльше порiвнянь, але я не спецiялiст з фiлологii, це я залишаю – Ви знаете кому?.. – Йому!..

Вiн Вам, мабуть, пише листи щодня, але тут уже я нiчого не можу зробити. Який жаль, що я не можу перешкодити цьому!.. Коли б я мiг, я оточив би будинок, де Ви живете, подвiйним колом колючоi дротяноi загороди i на дах поставив би кiлька кулеметiв.

На жаль, Ви дуже далеко звiдси. Тут я сиджу в напiвзруйнованому нiмецькими гарматами будинку, слухаю далекi вибухи вiйни i мрiю про Вас.

Ми знаходимось близько Риги й обороняемо пiдступи до Петербурга. Я ввесь час силкуюся собi уявити, що це я захищаю особисто Вас, i це мене пiдбадьоруе. Чому Ви так рiдко й так мало пишете? Невже ж захисники нашоi батькiвщини Вас так мало цiкавлять?

Я обороняю батькiвщину й може умру за неi, може нiмцi зараз почнуть обстрiл цього мiстечка, де ми знаходимось, i мене роздушать цi стiни будинкiв, а Ви мовчите?..

Хоч би ще раз побачити Вас i почути Ваш голос, Жанно, почути шелест Вашоi сукнi!.. Якi божевiльнi бажання, правда?.. Так, це бажання терзае мене до божевiлля, до одчаю, але менi доведеться лише обмежитись такою сантиментальнiстю, як поцiлувати цього листа й переслати його Вам.

Коли б я мiг, я запровадив би в життя нову модну рiч, намисто з нiмецьких шрапнелiв. Жiнки з цим намистом на шиi мали б вигляд справжнiх богинь вiйни й пам’ятали б краще за чоловiкiв, що думають про них пiд час атаки. Жанно, я Вам, мабуть, подарую таке намисто з шрапнелiв.

От приблизно все, що я Вам можу написати. Менi дуже прикро, що на паперi не розкажеш усього, але й цього досить, щоб Ви зрозумiли, що я почуваю.

Жанно, пообiцяйте менi, що Ви нiкого не покохаете! Я вже мрiю про те, як ми з Вами в Петербурзi пiдемо ввечерi на Неву, або поiдемо на Стрiлку й дивитимемось на захiд сонця. Хай надiйде швидше ця прекрасна хвилина.

До першоi несподiваноi кулi, що влучить в мое серце.

    Ваш С. Голуб’ятнiков».

Поручник Голуб’ятнiков прочитав листа, допив зi склянки коньяк i трохи замислився.

В кiмнатi, де вiн сидiв, було насмiчено i брудно. Бруднi, голi стiни були прикрашенi лише шаблею та револьвером поручника, що висiли на гвiздку. В кутку кiмнати стояло зiм’яте залiзне лiжко, а на стiльцях, що в безладдi стояли по кiмнатi, були порозкиданi рiзнi поручниковi речi. Сам поручник сидiв за столом коло вiкна. Кiлька пляшок лежало в кутку пiд столом i ще недопита пляшка з коньяком стояла перед ним на столi. Шибки у вiкнi тихо деренчали вiд недалекоi канонади.

Поручник Голуб’ятнiков взяв чистий аркуш паперу й почав писати нового листа. У перервах вiн пив коньяк i тихо бурмотiв собi пiд нiс.

– Ну, панночко, невже Вам i цього буде замало!..

– Чорт вiзьми!..

– Я поскручую вашим коханцям голови!..

Зупинявся i знову писав, мiцно натискуючи хемiчним олiвцем на аркушик паперу.

За вiкном гомонiли солдати, пирхали конi й торохкотiли вози полкового штабу.

Частина полку вже виступила на передовi позицii в шанцi. Друга частина готувалася зробити це надвечiр i закiнчувала своi останнi справи.

Коли стемнiе, солдати знову пiдуть у шанцi пiсля короткого вiдпочинку й мiситимуть у них грязюку i брудний розталий снiг, мерзнучи вiд вогкости й ховаючись за бруствером од нiмецьких куль i набоiв. І коли намiшають лемiшки з власноi крови, грязюки i брудного снiгу, тi, що залишаться живi, знову пiдуть вiдпочивати в зруйнованi будинки мiстечок або сiл.

Пiд час таких вiдпочинкiв поручник Голуб’ятнiков згадував своiх знайомих i мiж пияцтвом та службовими справами писав довгi листи. Вiн робив це з насолодою, черпаючи надхнення з пляшки вина або коньяку.

Тепер вiн писав листа своему приятелевi, що вчився з ним колись у кадетському корпусi, й лише тепер згадав про нього, бажаючи втягнути його у свiй роман, як випадкового агента для доручень.



Лист поручника Голуб’ятнiкова до приятеля



Пiвнiчний Ризький фронт

«Вовко!

Здоров, друже!.. Чи пiзнаеш руку?.. Рука та сама, що стискала колись твою. Пишу тобi з передових позицiй i заздрю. Ти там у Петербурзi, мабуть, розважаешся собi, старий джигуне, а ми тут кров проливаемо.

У мене до тебе прохання. Ти завжди був пролазливий i крутився в усiх порядних колах нашоi батькiвщини. Чи не зустрiчав ти серед них професора Барка, а особливо його дочку. Пригадай, помiркуй, переглянь усiх своiх знайомих i напевне знайдеш! А коли нi, то зв’яжись. Зв’яжись обов’язково! Зроби це для мене i я тобi буду вдячний до могили. А головне – це тобi самому буде приемно.

Правда, твоеi конкуренцii я не боюся, бо в тебе фiзiя безпардонна, ти сам знаеш яка, не ображайся! У всякому разi обличчя твое не викликае в мене нiяких сумнiвiв. Отже, доручаю тобi дуже важливу справу!..

Познайомся з дочкою професора Барка. Звуть ii Євгенiя Михайлiвна, а коли зазнайомишся ближче, називатимеш просто Жанною, так звуть ii в родинi.

Слухай, Вовко!.. Я певен, що ти вiдразу закохаешся по самi вуха. Бабуля вона прекрасна. Мае дуже багато всього, що треба мати кожнiй поряднiй жiнцi. Стан у неi, як у благородного мерина, але ще дика, не об’iжджена. Ну, та ти сам побачиш, ти ж розумiеш на конях.

Оце допiру я написав iй листа. Нагорнув такого, що аж жах бере! Набрехав iй про рiзне почуття: кохання, пристрасть, смерть тощо. Ви моя голубка, богиня, без вас не можу я жити, страждаю, аж до рiзачки в животi, хочу бачити, повернусь з фронту – поженимось! А також ще безлiч усякоi сантиментальноi нiсенiтницi. Хай читае!..






Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66794058) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения